ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ №1231 ЧЕТВЕР, 12 ТРАВНЯ 2011р.

  ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
ДОБРО У СЕРЦІ ПРОНІС 100 ЛІТ
Доброта, розважливість, поступливість і віра у Бога - такий рецепт довголіття найстаршого у Володимир-Волинському районі чоловіка, жителя Микулич Миколи Цаповича. І повсякденна праця. Нещодавно він зустрів 100-літній ювілей, а ще восени рубав дрова. З любов'ю тулиться до нього 5-річна правнучка Настуся (на фото), бо і її тато знає, що це найдобріший у світі дідусь
     
     Ірина НАДЮКОВА
     
     ВАЖКЕ ДИТИНСТВО ХЛОПЧИКА- СИРОТИ
     Хоч чоловікам рідше прийнято адресувати компліменти, насправді ніжний рум'янець на щоках Миколи Цаповича робить його на кілька десятиріч молодшим від паспортних ста літ. Донька Надія, з сім'єю якої мешкає найстарший чоловік району, характеризує його як людину лагідну, помірковану, поступливу:
     - Батько усіх жаліє, не дай Бог при ньому дитину за пустощі вдарити. Усе життя дивується чому і, головне, навіщо люди сваряться.
     Онук Вітя, який сам уже має дві доньки, з дитинства називає його найріднішим дідом, і коли дворічним потрапив до лікарні, після операції найперше покликав не маму, а запитав: «Де дідо?»
     Із раннього дитинства він у праці. Народився у селі Головицьке Старосамбірського району на Прикарпатті. Мав Миколка п'ять чи шість років, як померла мама. З того часу ходив по господарях, за кусень хліба пас корови, виконував іншу домашню роботу. На все життя залишилась пам'ятка від дитячих зарібків - заглибина посеред чола, куди вдарив хазяйський кінь.
     Не бачив хлопчик тепла від мачух, котрих приводив батько і двоє з яких померли, як і його мати. Так допекли дитині злидні та знущання, що вирішив заподіяти собі смерть. Дістав пляшку батькового денатурату і відпив аж три ковтки. Мучився з животом, пригадує, страшенно! Та вижив. І знов у найми - від господаря до господаря. Домандрував до Волині, найнявся у Павловичах, згодом - у Березовичах. А в Микуличах познайомили його з майбутньою дружиною, яка на той час уже мала двох дітей від першого шлюбу. Одружилися у 1941-у, незабаром народилася спільна донька Надія. Дружина завагітніла вдруге, коли у 1944-у Миколу мобілізували до Радянської армії.
     П'ЯТЬ РОКІВ АНГЛІЙСЬКИХ ТАБОРІВ І СТІЛЬКИ Ж - РАДЯНСЬКИХ
     Трагічних ударів долі, які встиг пережити за останні місяці Другої світової та десять повоєнних літ Микола Цапович, вистачило б не на одне життя. В одному із перших боїв потрапив до полону. Та захопили його не німці, а росіяни, які воювали на німецькому боці (Русская освободительная народная армия).
     Ведучи до офіцера, конвоїр порадив:
     - Хочеш жити, кажи, що ти перебіжчик, бо полонених у нас розстрілюють. Жити хотілося, тому так і сказав, - пригадує Микола Семенович.
     У якійсь клуні тримали таких, як він, тижнів зо два без харчування. Поки везли поїздом до Ченстохова, застудився і ледь витримував напади кашлю, коли веліли вантажити вугілля. Лікувався гарячим чаєм, їжі ніякої не було. У таборі під Краковом знову сиділи впроголодь.
     В останні дні війни, щоб не потрапити під розстріл, записався на фронт. Відразу видали кілограм ковбаси й повели у баню. Після короткого навчання переправили у Югославію, де серйозний супротив гітлерівцям чинили партизани Йосипа Броз Тіто. Микола спочатку служив при генералові на прізвище Орлов, потім - у діючих військах. Пригадує, як широким ланцюгом йшли облавою на партизанів, однак часто у селах їх не знаходили й операції завершувались нічим. Ще один епізод лишився у пам'яті старого чоловіка: уночі вів гаєм нав'юченого мінами коня, раптом тварина оступилася й потрапила в окоп. Микола міг підірватися, якби не встиг підтримати й витягти їх один із росіян.
     Якось Цаповичу доручили перевести до господарської частини двох корів. Доставив їх до німецької польової кухні, але військових там уже не було. Блукаючи горами, потрапив в англійський полон.
     Це була територія Австрії, й англійці, щоб не мати проблем із харчуванням, відпускали в'язнів на заробітки, то ж чоловік пристав до якогось бауера.
     - Піднімусь о 4-ій, відкину гній з-під корів, - розповідає дідусь, - беру косу й дві фіри трави накошу, аж тоді дадуть їсти. Охляв сильно від такого режиму й повернувся до табору.
     Майже п'ять років поневірявся Микола Цапович у повоєнній Європі. Одна австрійка пропонувала йому залишитися з нею. Чому відмовився? «Не мав на таке совісті, бо ж лишив жінку з чотирма дітьми», - каже чоловік. Отож, якось у 1951 році купив квитка до Відня, сказавши у таборі, що їде за покупками. В австрійській столиці відразу звернувся до совєтського консульства. Та тут, за іронією долі, теж не можна було казати правди. Два тижні Миколу розпитували й допитували, а, почувши про перебування у ворожій армії, відправили до Львова, звідти - аж на Далекий Схід. Ще п'ять років провів Цапович вже у радянській тюрмі. У 40-градусний мороз вантажив у Хабаровську дошки, колоди.
     ЗЛА У ДУШУ НЕ ПУСКАЄ
     Додому повернувся аж у 1956-у. Увійшов на своє подвір'я в обідню пору, коли дружина прибігла з роботи. Донька Надійка закінчувала сьомий клас, син, якого побачив уперше, ходив до п'ятого. Трудилися, будувалися, як усі, ставили на ноги дітей. Видали заміж дочку, вивчили й оженили сина. Віктор Миколайович - лікар-невропатолог, працював у Міністерстві охорони здоров'я, зараз очолює ВТЕК у Житомирі.
     Майже чверть віку пропрацював Микола Семенович у дорожньому управлінні, що на вулиці Луцькій у Володимирі-Волинському. Прийшов туди у середині 50-х років, ще коли до обласного центру шосе було. Вкладаючи луцьку трасу, і камінь бив, і рови копав. Хоч невисокий він чоловік, та міцний, жилавий, жодної роботи не боявся, легкої не шукав.
     Жили мирно, дружно. Стільки переживши, чоловік по-особливому цінує звичні людські чесноти, родинне тепло. Микола Семенович і сваритися, напевне, не уміє. У селі кажуть, що він слова прикрого за життя не сказав, зла у душі не тримає. Лиш мовила колись дружина, що цигарковий дим їй неприємно смердить, покинув палити. До горілки його теж ніколи не тягло. Коли торік, відзначаючи його 99-ий день народження, на який з'їжджається вся родина, запитали дідуся, чи не вип'є, погодився. Однак, за словами доньки, лиш легенько пригубив три рази, й сказав: «Досить, я свою мірку знаю».
     Дід Микола, незважаючи на вік, ще восени рубав дрова. «А так рівненько їх поскладав, як ніхто з нас не зуміє», - хвалить батька дочка. Та після того ноги почали боліти, тепер дідусь більше у ліжку.
     Життєстійкість успадкував Микола Цапович від батька, котрий ще у 97 літ пас худобу і влітку спав надворі на вишках, де сохло сіно. Там, до речі, як розповідали родичі з Львівщини, у яких мешкав, уві сні й помер.
     У кожній кімнаті у Цаповичів-Гнатюків образи. «У нас і мама знала, що й коли у церкві співати, і батько дуже побожна людина», - розповідає Надія Миколаївна. А Микола Семенович тут же по пам'яті перелічує усі десять Божих заповідей.
     У столітнього ювіляра четверо онуків і шестеро правнуків. Уже немає на світі його дружини. У батьківському гнізді господарюють донька Надія із зятем Миколою, сином, невісткою й двома внучками - Олею та Настунею. Затишок, порядок і взаєморозуміння панують у цій господі.
     
© Волинь - інтернет версія
при передруку матеріалів посилання обов`язкове
www.volyn.com.ua