ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ №1231 ЧЕТВЕР, 12 ТРАВНЯ 2011р.

  ОСВІТА
ДОНЕЧЧИНА ОЧИМА ВОЛИНЯНИНА
Дзвінок до мене представника «Коронації слова» Миколи Кравченка був несподіваним:
     - Вас хочуть бачити у Донецьку... Ні, цього разу не групова поїздка, а просять приїхати саме вас, бо читали ваше «Століття Якова», ну й про хобі - самодіяльне прогнозування погоди - начувані. Поїдете?
     Звичайно, я поїхав. І не шкодую, бо три дні перебування у Донецьку, Маріуполі, Горлівці були наповнені цікавими зустрічами, змістовним спілкуванням

     
     Володимир ЛИС
     
     ДОНЕЦЬК
     Сприяв цьому насамперед донеччанин Станіслав Федорчук - молодий талановитий публіцист, політолог, громадсь кий діяч, який зустрів рано-вранці на донецькому вокзалі й супроводжував у мандрівках шахтарським краєм. Він, як і багато інших 20-30-літніх і молодших донеччан, з якими довелося спілкуватися, спростовували досить розповсюджену на Волині і Галичині думку, що на Донбасі україномовні, проукраїнськи налаштовані мешканці - то в основному переселенці з Західної України, колишні вивезенці й політв'язні, котрі тут оселилися, або їхні діти. Федорчуки - корінні, місцеві й таких тут багато, хто завжди спілкувався рідною українською або ж перейшов остаточно на неї на початку дев'яностих минулого століття.
     Батько Станіслава Сергій Федорчук у буремному 1990-у був обраний депутатом Донецької міськради і його прізвище називалося у колись знаменитій, тепер раритетній брошурі «Кого підтримує Рух в Україні». Бо хоч і не був рухівцем, та відчув, що потрібні зміни. І саме він пропонував депутатам міськради приймати постанови, які вносили в життя майже цілком російськомовного і радянського за духом міста український дух. Хоча після того, як перестав бути депутатом, довго шукав роботу навіть рядового вчителя.
     Сам Станіслав створював у Донецьку і перші осередки Спілки української молоді, молодіжного КУНу, а потім Молодіжного націоналістичного конгресу. Він вважає, і цю думку довелося почути не від одного донеччанина, з ким довелося спілкуватися, що ситуація в цьому краї, як і в цілому в Україні, могла б розвиватися інакше, бо власне новий етап боротьби за український суверенітет почався зі страйків донецьких шахтарів, коли їхні спочатку економічні вимоги переросли в політичні, у тому числі з лозунгами здобуття того самого українського і економічного, і політичного суверенітету. А потім проукраїнські, демократичні сили чомусь махнули на шахтарів і металургів рукою, вимагаючи від них негайної українізації, сприйняття радикальних лозунгів. А треба було проводити наполегливу, цілеспрямовану роботу, бо у 1991 році ті шахтарі й металурги готові були піти за демократичними силами. Тепер же візити із Західної України доволі рідкі - як політиків, так і митців. А їхня підтримка, їхнє слово ой як потрібні, казали мені.
     Лекція і майстер-клас із студентами трьох курсів кафедри журналістики філологічного факультету Донецького національного університету, зустріч із працівниками Донецького художнього музею, який очолює інтелектуалка і патріотка Галина Чумак, презентація в Донецьку роману «Століття Якова» - то перший день. Під час спілкування з майбутніми журналістами і філологами їх цікавило, як народжувалися мої «Життєві історії», друковані в газеті «Волинь», багато з яких потім переплавились у твори художні. З цікавістю розглядали привезену мною нашу газету і коли одна дівчинка попросила залишити номер, який їй особливо сподобався, я залишив, хоча попереду ще планувалися зустрічі з журналістами і з просвітянами.
     А на презентації «Століття Якова» я здивовано відзначив, що доля поліського селянина Якова Меха, про яку йдеться в романі, виданому харківським «Клубом сімейного дозвілля»(!), цікава донеччанам. І не перешкоджає цьому навіть те, що мої герої розмовляють західнополіським діалектом, чого побоювалися деякі колеги-письменники. Шкода, що примірників було мало, але кількість замовлень, які отримав Стас Федорчук, радувала. Як і те, що люди охоче купували (як і в Маріуполі та Горлівці) мої романи «Камінь посеред саду» і «Графиня», книжку «Таємна кухня погоди», видані нашим луцьким видавництвом «Твердиня».
     Викликає захоплення багатюща експозиція місцевого художнього музею, в понад десяти залах якого багато картин і українських, і російських, і західноєвропейських, і радянських художників, чимало дуже цікавих скульптур, робіт народних майстрів. Щоправда, на просторе приміщення в центрі Донецька уже зазіхають, з'явилися пропозиції перенести музей до сусідньої Макіївки, мовляв, все одно ці два міста незабаром зіллються в одне. Галина Володимирівна, директор, як може, героїчно захищається, тим більше, що вона, як я переконався, дуже авторитетна в місті й краї людина.
     А ще того дня довелося стати свідками мітингу і пікетування представників місцевих екологічних організацій і просто донеччан, які протестували проти масової вирубки дерев на міських бульварах і алеях. Представники влади заспокоювали пікетувальників, твердячи, що будуть висаджені інші, кращі дерева, бо ж місто готується до Євро-2012 і треба показати його в усій красі, але люди їм не вірили і казали, що на місці зелених насаджень з'являться торгові ряди і центри.
     А представники української громадськості готувалися до іншого пікетування, яке мало відбутися через кілька днів. Місцевий суд передав храм УПЦ Київського патріархату в селі Тельманівка під Донецьком УПЦ Московського патріархату. Це рішення оскаржили в апеляційному суді й саме його збиралися пікетувати. Надихало те, що напередодні вдалося відстояти закриття чотирьох українських шкіл у Донецьку, на захист яких стали не лише члени українських патріотичних організацій, а насамперед самі батьки, котрі хотіли, аби їхні діти навчалися саме в українських школах.
     МАРІУПОЛЬ
     Поїздка до приморського Маріуполя наступного дня була теж надзвичайно плідною - на зустрічі й духовне спілкування. Хоча дорогою довелося пережити щось схоже на шок. Уявіть собі довжелезний, здавалось, нескінченний ряд труб, з яких валить густий дим, а будинки на приміських і навіть міських вулицях настільки сірі, навіть чорні, одноманітні, що відразу починають навівати нудьгу. А ще довелося побачити селище настільки вбогих, напіврозвалених халуп із засміченими вуличками й узбіччями, що мимоволі подумалось з гордістю - у нас уже таких будівель нема. Але треба визнати - центр Маріуполя доволі ошатний, з цікавою ще з початку минулого століття архітектурою і гарною будівлею міського театру.
     Перше здивування - на зустрічі з учнями і педагогами українського ліцею. Довелося навіть розповідати про те, де брав матеріали для оповідей про дитинство Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотти, Емілі і Енн Бронте для книжки, що вийшла у серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т». А одна дівчина попросила детальніше розповісти про моє спілкування в дитинстві... з вовком, згадку про якого вичитала в інтерв'ю в «Літературній Україні».
     Цікавою, хоч інколи дискусійною, була розмова в редакції міської газети «Приазовский рабочий». Виходить вона аж п'ять разів на тиждень 50-тисячним тиражем і розповсюджується не лише у півмільйонному місті та приміських селищах, а й користується популярністю на Донеччині в цілому. Головний редактор газети Микола Токарський також з цікавістю переглянув «Волинь», висловив здивування, як він сказав, «великим для такої маленької області тиражем і потужним змістом».
     Та особливо схвилювали дві зустрічі того дня - в міській дитячій бібліотеці, з місцевими маріупольськими просвітянами. У бібліотеці продемонстрували слайди про життя і творчість Володимира Лиса (хто б міг подумати!), розповіли про деякі мої книжки і навіть показали кількахвилинний ролик під знамениту «погодну» мелодію з французького фільму «Чоловік і жінка». Ну, а потім я наочно переконався - осередок «Просвіти» в місті металургів Маріуполі, очолюваний лікарем-психіатром Анатолієм Морозом, не просто існує, а діє, причому надзвичайно активно - повчитися б у них деяким просвітянам-західноукраїнцям!
     Це засвідчували й чудово, зі смаком оформлений «Український дім», і розповідь про численні заходи, і розмова маріупольців - тут були вчителі, лікарі, інженери, робітники, пенсіонери, студенти - з гостем-волинянином про літературу, про сучасне суспільно-політичне становище в Україні. Були й запитання про Ліну Костенко і Оксану Забужко, інших письменників. Люди скаржилися, що мало повновартісних українських книжок на Донеччину надходить.
     Анатолій Михайлович найбільш захоплено розповідав про своїх колег-просвітян - Людмилу Мечетну, Віру Амброщук, Миколу Ворожбита, Майю Уколову, Луїзу Савінову, Лідію Олійниченко, сестер Тонковид, композитора Григорія Кабанцева, лауреата премії імені Володимира Сосюри, та інших своїх соратників. Вони справжні українські патріоти і справді допомагають утверджувати Україну в далекому від нас Маріуполі. Це їхня насамперед заслуга, що майже 80 відсотків дитячих садочків у місті україномовні, хоча частина, звісно, є такими лише за статусом, що користується популярністю без перебільшення елітний український ліцей. Що в місті діють три храми УПЦ Київського патріархату і на відміну від Донецька та інших міст на них поки що не відважуються зазіхати. Звісно, сприяють розповсюдженню саме українських ідей ті вечори, які проводить місцева «Просвіта». А серед них поряд із вечорами, присвяченими українським письменникам і культурним діячам, польському композитору Шопену, окрім самих просвітян, чимало й інших маріупольців прийшли на вечори, присвячені - уявіть собі - Андрію Мельнику і Дмитру Донцову.
     ГОРЛІВКА
     Зустрічі в Горлівці третього дня з читачами у бібліотеці, з міською інтелігенцією, спілкування з місцевою знаменитістю - скульптором Петром Антипом, котрий відомий не лише в Україні, а й у Франції та інших європейських країнах, і з громадським активістом-меморіалівцем з міста Дружківки, депутатом тамтешньої міськради Євгеном Шаповаловим - також незабутнім. Петро Антип має, за відгуками колег-митців, чи не найкращу і найоригінальнішу майстерню-садибу в цілій Україні. Він активний пропагандист і, можна сказати, фанат трипільської культури. Що цікаво, родом зі Східної Чернігівщини, професійну освіту здобував у Росії, але є одним із тих художників, у творчості яких виразно проступають українські мотиви. Він - один з найактивніших і найвідоміших місцевих політиків, нині очолює обласну організацію Європейської партії України. Далекого уже 1980 року вступив до Української Гельсінської Спілки, дружив із Левком Лук'яненком. Потім два роки жив у Парижі, міг там і залишитися, але повернувся в Україну, в Горлівку. Бо, як каже, закоханий в степ і ще переконаний, що в Україні потрібно міняти і стиль життя, і ставлення до мистецтва, і саму політику.
     - Я навіть сварюся з художниками у Києві, котрі не займаються політикою,- каже пан Петро. - Переконаний, що треба йти у політику, інакше на твоє місце прийдуть ті, хто використовує її та людей заради власного збагачення. Передайте там, у себе, що ми чекаємо таких, як ви,- і письменників, і просвітян, і тих же політиків. Бо дуже мало їде до нас людей із Центральної і Західної України.
     Євген Шаповалов очолює місцеве товариство імені Олекси Тихого, дисидента родом із Донеччини, того самого, котрий у листопаді 1989 року був перепохований у Києві разом з останками Василя Стуса і Юрія Литвина. Товариство видає тепер твори Олекси Тихого, а він був і відомим, надзвичайно вдумливим і цікавим педагогом, і публіцистом. А ще мені з гордістю говорили, що з Донеччини походять чимало і діячів національно-визвольного руху, і дисидентів-шістдесятників. Таких, як Євген Стахів, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус та ряд інших.
     А в місті Красноармійську похований наш славетний земляк, волинянин Данило Шумук, родом із села Боремщина, що в Любомльському районі, один з героїв національного підпілля й УПА, який загалом відсидів у радянських таборах і тюрмах 43 роки, встановивши свого роду сумний рекорд. Випущений уже в часи горбачовської перебудови, він, як відомо, зустрічався з Рейганом, жив у США і Канаді, а в часи незалежної України повернувся на рідну землю й оселився в дочки на Донбасі, хоч мав інші пропозиції.
     Під час зустрічі у міській бібліотеці й розмови з представниками місцевої інтелігенції були і дискусія, і відповіді на найрізноманітніші запитання, аж гість мусив проситися, що не встигне на донецький поїзд. Цікавило моїх співрозмовників усе - від улюблених письменників до УПА і подій на Волині 1943 року. Спроби задати запитання, яке б посварило, викликало спротив самих присутніх. А ображали їх слова деяких моїх колег по письменницькому перу, котрі казали, що треба відділити «не наш Донбас» від України. Не відділяти, а допомагати зробити його українським за духом і мовою - таке було побажання. Ще просили передати, що на Донеччині більшість людей - звичайні трудівники зі своїми нелегкими проблемами. І ще наведу цікаву думку, що представникам різних регіонів України потрібно сісти за стіл переговорів і виробити українську національну ідею, яка б ґрунтувалася саме на українських інтересах.
     
© Волинь - інтернет версія
при передруку матеріалів посилання обов`язкове
www.volyn.com.ua